До початку повномасштабного вторгнення в Україну російських окупантів він займався спортом, служив в СБУ, потім був на державній службі та в бізнесі. З початку березня 2022-го підполковник ЗСУ Костянтин Жидков очолив 228-й батальйон Територіальної оборони Харкова.

Ми поспілкувалися з Костянтином про початок війни, оборону рідного міста Харків, бої в Бахмуті, тактику путінських орків, допомогу волонтерів, а також про перемогу над росією та майбутнє. - Розкажіть подробиці як сталось так, що ви створили та очолили 228-й батальйон. З чого все починалось? - Колись до війни я служив у СБУ в центрі спеціальних операцій "А" (знаменита "Альфа"), тому 24 лютого прийшов до будинку харківського СБУ та неофіційно долучився до підрозділу "Альфа", з яким і виконував певні бойові завдання, які тоді стояли перед підрозділом. Все це відбувалось в однострої та броні мого брата, який в той час був у відпустці. Всі ті прориви ворога в Циркунах, в Харкові на Тиграх я бачив особисто, та приймав безпосередню участь в ліквідації окупантів. 6 березня у Харкові була створена ще одна бригада ТрО, та мені запропонували очолити 228-й батальйон, через те, що на службі в СБУ я був неофіційно (позаштатно), я залюбки дав згоду очолити підрозділ Тероборони. Тим більше, що пропозиція поступила досить безапеляційна - керівник області сказав, що це дуже потрібно та мій досвід буде корисний. Я очолив 228 батальйон 8 березня, а 12-го ми вже отримали перше бойове розпорядження – взяли під охорону мости, залізничні переїзди та стратегічні перехрестя. - Як набирали бійців у підрозділ, по якими критеріями відбирали та кому відмовляли? - На той час кістяк батальйону склади ветерани СБУ, мої друзі спортсмени та добровольці, які до нас долучилися. Усіх брали тільки з проукраїнською позицією, за рекомендацією наших бійців та ретельно перевіряли по своїм каналам. Відмову отримали тільки ті, до кого були питання у військової контррозвідки та СБУ. Не хотіли, щоб до нас в батальйон потрапили сумнівні персонажі. - Спочатку ви воювали на Харківщині. Які залишились спогади про той час? - З початку війни, як не дивно, все було якось простіше. Треба було щось – звертались до друзів, або волонтерів, або оголошували збір коштів в Інтернеті, і через декілька днів вже було те, що нам потрібно – від квадрокоптера до позашляховика. Зараз, мабуть, всі трошки втомились від війни, дехто взагалі став вважати що війна десь далеко. Але ж вони сплять спокійно тільки тому, що ми тут в окопах. Тому згадую події на Харківщині з добротою та ностальгією, але сподіваюсь, що й Донеччину буду згадувати з позитивом – через те, що асоціюватиму її з нашою перемогою. - Ви харків’нин, це якось впливало на вас особисто під час боїв за рідний край? - Так, я родом з Харківщини. Звичайно, боронити місто в якому ти народився та виріс, дуже почесно, та й легше і з мотиваційної складової, і з географічною - як відомо, вдома й стіни допомагають. Окрім того, я працював головою Дергачівської районної державної адміністрації і тому добре знаю місцевість, за яку видалося воювати. Так сталося, що дуже багато бойових завдань, які ми виконували, відбувалися на території саме Дергачівської громади. Це дуже полегшило нам життя у вирішенні певних завдань. - Які були відчуття коли ви вийшли до державного кордону з росією? - Якщо відверто, то спочатку було таке відчуття, нібито ми вже перемогли, але воно швидко випарувалося, бо всі розуміли, що нам треба пройти ще дуже великий шлях до повної перемоги над окупантами. Тоді шуткували, що підемо на Бєлгород, але це все жарти. Ми - українці, нам чужого не треба, але й своє нікому не віддамо. - Ви постійно знаходитеся на передовій разом зі своїми солдатами, та часто особисто ходили на штурм, в тому числі в Бахмуті. Робота комбата полягає в тому, щоб керувати боєм, а не бігати зі зброєю «на нулі»… - Так, дійсно, був такий випадок в Бахмуті. Наші хлопці тримали позицію на "промці", та не мали можливості поповнити БК. Після восьми годин бою стало відомо, що наші сусіди ліворуч та праворуч відійшли назад, здавши свої позиції. Мої бійці таким чином потрапили в оперативне оточення. Троє з них були поранені, при чому один важко. Хлопці почали панікувати, навіть дехто вже почав по рації прощатися з побратимами. Тому, за згодою командира бригади, мною було прийняте рішення йти на допомогу. Я створив невеличкий загін з розвідників та батальйонного резерву, та особисто його очолив. Я по "радійці" відкрито вийшов на оточених та сказав: "Це комбат, тримайтесь, ми йдемо вам на допомогу!". Було дуже приємно чути у відповідь: "Хлопці! Це комбат! До нас йде допомога!". Це вкрай підняло настрій та моральний дух наших воїнів. Ми тільки з третьої спроби зуміли прорватися на "промку", закидавши ворога димами. З РПГ зняли їх кулеметника. Крім того добре працював наш снайпер. Зокрема він вбив ворожого снайпера, який тримав під обстрілом ту частину вулиці, по якій ми мали дістатися до своїх. За шість годин дуже непростого бою ми пробились на "промку", вирівняли обстановку, забрали своїх поранених. Але той день і той бій дорого нам коштував: ми втратили командира роти – мого друга, командира взводу, отримали декілька важких 300-х… Однак завдяки героїзму наших хлопців була збережена позиція, втримана оперативна перевага, та що важливо, ворог штурмуючи нас, отримав колосальні втрати живої сили. Ми таким чином увійшли окупантам в умовний тил, чого вони не очікували, тому окупанти припинили на деякий час будь-які спроби атакувати, бо були просто шоковані. - Які особливості бойових дії на цій війні? Які вони? Що найскладніше? - Ні для кого не є таємницею, що в цій війні основну роль відіграє артилерія. Найбільші втрати ворогу наносить саме арта. Але в Бахмуті ми зіштовхнулись з боями у місті, і це вже зовсім інше "кіно" - там багато боїв з використанням стрілецької зброї. Це більш динамічні рухливі зіткнення з ворогом. Складніше за все віддавати команди, які можуть призвести до загибелі наших бійців... - Можете розповісти про бій, який вам більше за все запам’ятався? - На мою думку, найбільше запам’ятовуєш останній бій, як кажуть, по-гарячому, коли ще не охолонули емоції, всі події досі стоять перед очима. Я ніколи не зможу забути той бій, в якому я втратив свого друга Влада, з яким ми дружили понад двадцять років - командира роти з позивним Бес. Він був справжнім героєм. Будучи сам пораненим, він загинув, прикриваючи відхід побратимів. Ну й важко забути бій, в якому прилетіло мені особисто. - Як саме ви отримали поранення, що сталося? - Було осколкове поранення в плече, потім ще була контузія, але я не хочу розповідати подробиці, навіщо зайвий раз турбувати своїм близьких та коханих людей. - Як відрізняється ситуація на Харківщини від Донбасу? - Якщо відверто, то на Харківщині всі за рідну неньку Україну були, окрім маленької купки зрадників! Тут на Донбасі складніше, треба зберігати пильність до місцевих мешканців – дуже багато зрадників та коригувальників вогню саме серед них. Але переважна більшість - ті, хто вже добре розуміє, яке ж лайно цей "рускій мір", що це є справжня загроза їхньому життю. - Яка у нашого ворога тактика, в чому особливість? - Тактика в Бахмуті в них дуже несподівана: попереду основної групи вони пускають три-п’ять орків, їх завдання загинути, але виявити наші вогневі точки. За ними вже йде основна група з сімох окупантів, які більш досвідчені вояки, а за ними ще й штурмовики. І вони вже дивляться за нашими вогневими позиціями, звідки ми наносимо їм вогневе ураження, та наводять арту, відповідають з гранатометів та крупнокаліберних кулеметів. Але ми також адаптувалися до цього та трошечки змінили свою тактику. - Процитую ваші слова в інтерв’ю одному з українських ЗМІ: "Ми ЗСУ, тільки ми дикі, як кажуть. Ми спокійно записуємо ролики, виставляємо, де ми. Звільнили Проходи, вивісили прапор — про це усім розтеревенили". Така відкритість вам не шкодить, не наражає на небезпеку? - Ну, по-перше, я хочу щоб ви розуміли, що через тиждень після створення 228-го батальйону мої особисті дані, як командира, були на всіх російських сайтах – на Сонцепьоку та інших, так що про яку небезпеку може йти мова?! А, по-друге, всі наші ролики перед публікацією проходять внутрішній аудит. Та виставляємо ми в мережу не власні наміри, а результати своєї праці. - Чого сьогодні не вистачає 228-му батальйону? Зброя, провіант, тощо… - Військовим завжди не вистачає техніки, особливо броньованої, точного сучасного озброєння. Не є таємницею, що ТрО завжди забезпечувалось та озброювалось за залишковим принципом. А ось завдання ми отримуємо такі ж самі, як лінійні механізовані бригади ЗСУ. Ми викручуємося, як можемо: допомагають волонтери, мій особистий бізнес задіяний у допомозі батальйону, партнери щось підкидають. Плюс, самий основний постачальник зброї для нас - це рашиський "ленд-ліз": в боях віджимаємо, ремонтуємо, ставимо на хід. А потім цією технікою наносимо ворогу враження їхніми же снарядами. Повертаємо окупантам їхні снаряди назад, але вже по повітрю. - Ви – професійний спортсмен, заслужений майстр спорту України, маєте ІІІ дан карате кіокушинкай. Як це допомагає вам на війні? - Спорт взагалі допомагає і в цивільному житті, і на війні. Це й морально-психологічна витримка, та й бігати тренованому бійцю, коли на тобі тридцять кілограмів спорядження, набагато простіше. Тому хочу подякувати матусі та тату за те, що з дитинства привчили мене до спорту. - Що для Вас означає ця війна? Як Ви її відчуваєте? - І ця війна, і будь-яка інша – це, перш за все, кров, бруд та страждання для людей. Ця війна, на мою думку, це кінець великої битви, яка йде вже з сімнадцятого сторіччя, та яка визначить взагалі – чи залишимося ми, як держава та як нація, на мапі світу. Ми маємо унікальний шанс завершити велику справу наших предків великою Перемогою. - На що ви чекаєте після нашої Перемоги, у Вас є плани на майбутнє чи живете тільки тут і зараз? - Ну, звісно, я думаю, що буде після Перемоги, інакше, як кажуть, за що ми тут харкаємо кров’ю? Взагалі хочеться побудувати європейську країну. Ну, а особисто для себе хочеться як можна більше часу проводити з коханою дружиною, зі своїми дітьми, з’їздити на море. В мене є декілька цікавих бізнес-проєктів, які хочу здійснити. Та й дисертацію (з державного управління на тему "Публічне управління сталим місцевим розвитком в умовах децентралізації влади") треба захистити, тим більше що вона відсотків на 95 вже готова. Взагалі-то планів дуже багато, але, перш за все, треба Перемогою закінчити цю війну!