В редакцию пришло письмо — отклик на статью Г. Макарова «Слава героям! Мазепа возвращается». Украинское реестровое казачество считает, что эта статья содержит информацию, которая «не відповідає дійсності і завдала значної шкоди діловій репутації Харківського реєстрового казачества». Письмо публикуется без редакторских правок.

Незалежна Україна... Як тільки промовляються ці слова, з глибини віків проступає до нас суворе обличчя Великого гетьмана України Мазепи Івана Степановича.
Минуло майже 300 років з дня смерті Мазепи І.С. , але й досі не припиняються суперечки навколо його життя й діяльності. Хто б не розглядав історію України, він не може обійти увагою величну постать Івана Мазепи. «Від Богдана до Івана не було гетьманів в Україні» (народне прислів"я).
Мазепа І.С., (20.03.1639 —21.09.1709), гетьман України (1687-1708), син Степана Мазепи і Марини Мокієвської, народився в селі Мазепинцях на Білоцерківщині (назва села збереглася до теперішнього часу).
Рід Мазеп походить від Миколи Мазепи-Колединського, українського шляхтича, який отримав у 1572 році від короля Сигізмунда І у власність хутір на річці Камениці, що й був потім названий Мазепинцями. Це прадід майбутнього гетьмана, він був на військовій службі у Білоцерковського старости Київського воєводства.
Дід гетьмана Михайло Мазепа охороняв кордони Козацької України. Родич гетьмана, козацький ватажок Федір Мазепа, приймав участь у повстанні С. Наливайка і був страчений у Варшаві.
Батько гетьмана Степан Мазепа відомий як один з визначних діячів національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького. Під час Переяславської угоди (1654 рік) він був Білоцерківським козацьким отаманом і брав участь у переговорах з Московією. Не погодився з результатами Переяславської угоди і в подальшому підтримав гетьмана І. Виговського. Брав участь як глава військової місії у переговорах з польським королем Яном-Казимиром, який призначив його у 1662 році підчашим Чернігівським.
Степан Мазепа був одружений з Мариною Мокієвською, представницею старого українського шляхетського роду Білоцерківщини, який також зв"язав свою долю з козаччиною й козацьким визвольним рухом. Марина Мазепа присвятила молоді роки сім"ї й вихованню своїх двох дітей — сина Івана, майбутнього гетьмана, й доньки Олександри, а після смертi чоловіка віддалась церковним справам. Вона була членом Луцького Хрестовоздвиженського братства, а згодом прийняла чернецтво (з ім"ям Марії Магдалини) й була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського (1686-1707 рр.) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих монастирів.
Іван Мазепа вчився у Києво-Могилянській колегії і в єзуїтській колегії у Варшаві.
Був «покойовим» у короля Яна-Казиміра, який послав його для завершення освіти за кордон. У 1656-1659 роках Мазепа був у Німеччині, Італії, Франції й Нідерландах, де вивчав артилерійську справу.
Повернувшись до Польщі, І. Мазепа продовжував службу як «покойовий дворянин» при королівському дворі й виконував низку дипломатичних доручень в Україні.
У 1663 році І. Мазепа повернувся в Україну, щоб допомогти хворому батькові. Після його смерті (1665 р.) дістав звання Чернігівського підчашого.
У 1669 році вступив на службу до гетьмана П. Дорошенка, тоді ж одружився з Ганною Половець (1702 р.), дочкою генерального обозного Семена Половця й удовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича.
Спочатку І. Мазепа був ротмістром надвірної корогви (командиром гетьманської гвардії), а згодом виконував обов"язки генерального осавула.
Мазепа І.С. брав участь у війні П. Дорошенка як союзника Туреччини проти Польщі (похід у Галичину 1672 р.), а головне — виконував дипломатичні місії, зокрема до Криму (1673 р.) й до гетьмана І. Самойловича (початок 1674 року), який зробив його «гетьманським дворянином» і не раз посилав його у різних державних і приватних справах до Москви.
Мазепа І.С. брав також участь у Чигиринських походах (1677-1678 рр.). У 1682 році Мазепа був призначений генеральним осавулом.
Разом з політичними впливами росли і маєтки І. Мазепи — як в Україні, так і в Московщині (заснував села Іванівське, Степанівку та Мазеповку у Рильському районі Курської області). Авторитет І. Мазепи в Україні і в Москві стояв так високо, що коли І. Самойловича скинули з гетьманства, козацька Рада біля містечка Коломак (Харківщина) 25 липня 1687 року, за згодою московського уряду, обрала його гетьманом. Тоді ж було укладено новий українсько-московський договір (так звані Коломацькі статті), який визначив дальші відносини двох держав.
Політична програма І. Мазепи визначилася ще в часи П. Дорошенка і І. Самойловича. Він твердо стояв на ґрунті української козацько-гетьманської державності й соборності українських земель. Основні цілі політики Мазепи як гетьмана України були: об"єднання українських земель, насамперед Гетьманщини, Правобережжя, Запоріжжя і, якщо можливо, Слобожанщини й Ханської України у складі єдиної української держави і встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу, зі збереженням традиційної системи козацького устрою. Спочатку І. Мазепа вважав за можливе співжиття України з Москвою на засадах Переяславської угоди Б. Хмельницького, сподіваючись у союзі й за допомогою Москви здійснити свої плани.
Мазепа І.С. брав активну участь у війні Москви з Туреччиною й Кримом (Кримський похід 1689 року, узяття Казикермана 1695 року, облога і взяття Азова у 1696 році, Таванські походи на низ Дніпра другої половини 1690 років тощо).
Хоч Константинопольська угода 1700 року не поширила українських володінь до Чорного моря, але вона забезпечила на якийсь час українські землі від загрози з боку Туреччини та руїнницьких нападів татар.
Так само І. Мазепа підтримував Москву в перший період Північної війни (до 1708 року), допомагаючи (військом, зброєю, грошима й харчами) російській армії оволодіти шведською Прибалтикою та закріпитися там. Участь у Північній війні дала І. Мазепі змогу, незважаючи на опір і протести Польщі та Москви, опанувати у 1704 році Правобережну Україну, де діяльність С. Палія в кінці ХVII і на початку XVIII століття фактично ліквідувала польську владу і створила передумови для об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною.
У внутрішній політиці І. Мазепа підніс на високий щабель українське господарство, зокрема промисловість, дбав про розвиток української науки (історії), освіти (перетворення Києво-Могилянської Колегії на Академію у 1694 році, заснування Чернігівського Колегіуму у 1700 році тощо) й культури, особливо літератури (творчість Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Іоана Максимовича, Теофана Прокоповича та інших, у тому числі самого І. Мазепи, автора кількох віршів, зокрема думи «Всі покою щиро прагнуть») і мистецтва (особливо архітектури та малярства). Мазепа І.С. був великим і щедрим меценатом мистецтва (величні церковні пам"ятки мазепинського бароко у Києві, Чернігові, Переяславі тощо).
Хоч І. Мазепі вдалося створити нову, зв"язану з ним і зобов’язану йому провідну старшинську верству, але він весь час мав потужну старшинську опозицію, яка виступала проти гетьманського абсолютизму і нерідко ставила І. Мазепу у дуже загрозливе становище (повстання Петра Іваненка у 1691-1696 роках, виступ Василя Кочубея у 1708 році тощо).
Численні заходи І. Мазепи для забезпечення прав козацтва (універсал 1691 року), міщанства (низка охоронних універсалів містам) і селянства (універсал від 28.11.1701 року про обмеження панщини двома днями на тиждень) не могли усунути соціальних суперечностей, які внаслідок безперервних воєнних і військових тягарів та руйнації, а головне, щораз більшого державного визиску і старшинських зловживань, раз у раз зростали.
Велике невдоволення викликала співпраця І. Мазепи з Москвою, яка в умовах важкої Північної війни щораз гостріше й брутальніше проводила свою імперіалістичну політику на Україні. Все це позбавило І. Мазепу солідарної національної підтримки в критичний момент української історії.
Петро І не лише втручався у внутрішні справи України, надміру визискуючи українську людність для подальшого ведення війни, але він вирішив звести нанівець самостійність української держави і скасувати її козацький устрій. Довідавшись про плани Петра, Мазепа І.С., підтриманий більшістю вищої старшини, розпочав (приблизно у 1704 році) таємні переговори з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом і з шведським королем Карлом ХІІ, які завершилися у 1708 році угодою про прилучення України до антимосковської коаліції.
Ця угода надавала Україні самостійність і зберігала козацькі свободи. Основна мета її, навіть за офіційними російськими джерелами, була в тому, «…чтоб малороссийские козацкие народы от России были особое княжение, а не под Российскою державою».
Пізніше до цієї коаліції приєдналося Запоріжжя, і 28.03.1709 року був укладений у Великих Будищах на Полтавщині договір між І. Мазепою і кошовим отаманом К. Гордієнком з одного боку, Карлом ХІІ — з другого, в якому шведський король зобов"язався не укладати мирної угоди з Москвою, доки не буде визволено
з-під московської влади Україну й Запоріжжя.
Але українсько-московська війна 1708-1709 років, яка проводилася на території України, закінчилася поразкою союзників. Москві вдалося захопити Батурин з великими військовими запасами і генеральною артилерією та розколоти українські сили шляхом утворення нового гетьманського уряду і страшного терору проти прихильників І. Мазепи (трагедія Батурина, де за наказом О. Меншикова було вирізано 21 тисячу жителів, руйнування Запорізької Січі, катівня в Лебедині).
Спроби І. Мазепи організувати широкий антимосковський фронт на сході Європи були марні, а Полтавська поразка 27 червня 1709 року і капітуляція шведської армії під Перевалочною вирішили долю України.
Мазепа І.С. й Карл ХІІ з рештками шведського і українського (запорізького) війська подалися в еміграцію до Туреччини.
Мазепа І.С. помер у Бендерах вночі з 21 на 22.09.1709 року і був похований спочатку у Варниці, а потім у Галаці (згодом могила І. Мазепи була знищена).